Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Легендарний "майор Вихор” напередоднi ювiлею
Легендарний "майор Вихор” напередоднi ювiлею — 100-рiччя (!) вперше розповiв невiдомi факти своєї бiографiї

Так-так, це той самий розвiд­ник, командир групи "Голос”, який далекого 1944 року врятував вiд знищення замiно­ваний древнiй Кракiв! Це вiн — прототип "шпигунського” роману Юлi­ана Семенова i фiль­­му "Майор Вихор”. З Героєм України Євгеном Степановичем Березняком ми зустрi­лись у його двокiмнатнiй київськiй квартирi, яку вiн дiстав ще у 1970-х роках, коли почав працювати у мiнiстерствi ос­вiти.

У свої 99 рокiв вiн зберiг свiтлу пам’ять i неперевершене почуття гумору. Про Березняка i тепер знiмають докумен­тальнi фiльми провiднi канали України, Росiї, Європи. Напередоднi 9 травня Євген Степанович не дуже ласкавий до iнтерв’юерiв, багатьом вiд­мовляє. Зробив виняток для "Експресу”, сказав, що хоче сказати дуже важливi речi газетi, якiй люди довiряють.

Ось про деякi маловiдомi моменти бiографiї розвiдника ми й говорили iз Євгеном Степановичем.

Євгене Степановичу, iсторiя про те, як четвiрка вiдважних розвiдникiв добула вiдомостi про замiнування Кракова i передала їх у Центр, описана не раз. Ви врятували не лише древнє мiсто, а й десятки тисяч людських життiв. А яка винагорода чекала на вас за цей подвиг на Батькiвщинi?

 — Юрiй Шаповалов ("Гроза”) i Ася Жукова ("Груша”) отримали грошову премiю у розмiрi 1 тисяча i 500 злотих. А я i моя радистка Ольга "Комар(Єлизавета Вологодська. Авт.) опинились у фiльтрацiй­ному таборi НКВС. Взагалi, свою першу нагороду за порятунок Кракова я отримав аж 1964 року, i то не вiд своєї держави, а вiд Польщi. Це найвища їхня вiйськова вiдзнака —Срiбний хрест ордена "Вiртутi Мiлiтарi”.

У чому ж вас запiдозрили, що до табору вiдправили?

 — Коли мене десантували на територiї окупованої Польщi 20 серпня 1944 року, я потрапив у гестапо. Але через тиждень утiк. Як? Вигадав легенду, що маю зустрiтись зi зв’язковим на базарi. Мене туди привели, а я, скориставшись облавою жан­дар­мерiї Кракова, неузгодженою iз гестапо, затесався помiж натовпу i утiк. Схожа iсторiя була i в Ольги: її заарештувало гестапо, а потiм вербував офiцер Абверу. Але на допитах вона примудрилась схилити його на свiй бiк, пояснивши, що вiйну нiмцi програють, а в нього є шанс врятуватись, спiвпрацю­ючи з радянською розвiдкою. Неймо­вiрна iсторiя, чи не так? Тому в СМЕРШi запiдозрили мене й Ольгу у зрадi.

Я все розумiю. Проте бiль вiд такого несправедливого покарання залишився на все життя. Ми слухали радiотрансляцiю про парад Перемоги i вiдчували такий розпач! Чому, замiсть того, щоб радiти з усiма, сидимо, мов злочинцi, у бараках? Невже ми нiчого не зробили для перемоги? Я й досi не розумiю: хто заважав мене перевiряти рiк, п’ять? Але навiщо було кидати людей за колючий дрiт? Це гiркi спогади для мене.

Ваш син Василь народився у вереснi 1945 року. Отже, рад­ист­­ка Ольга "Комар” у час тих славних подiй уже була вагiтною?

 — Це так. Страшно уявити, чого вона натерпiлась... Але не дала проти мене жодних свiд­чень. На щастя, за два мiсяцi до пологiв Ольги ми були на волi. Але остаточно мене реабiлi­тували лише 1965 року. Як я пiзнiше довiдався вiд одного з генералiв розвiдки, всi цi роки я жив "пiд ковпаком”, i люди, котрих вважав друзями, писали звiти — що я говорю, хто до мене приходить. Те досьє я не захотiв прочитати. Навiщо гiрко розчаровуватись у тих, кому довiряв?

Куди ви потрапили пiсля табору?

 — Повернувся до Львова, де вiд 1939 року i до першого дня вiйни працював на посадi начальника мiського вiддiлу освiти. Хай як дивно це звучить, але та вiйна врятувала менi життя!

Як таке може бути?

 — Коли я потрапив на посаду, мене вжахнула статистика. В українському мiстi на той час було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українськi школи. Я почав переводити школи на українську мову навчання, i вже за рiк їх було 70. Серед населення це не викликало спротиву. Однак письменниця Ванда Василевська написала особисто Сталiну скаргу, що Березняк "извращает понимание национальной политики”.

Вже за кiлька днiв приїхала комiсiя з Москви, яка мала завершити перевiрку до кiнця черв­ня. Я розумiв, що наслiдки для мене будуть невтiшними, якщо не трагiчними. Адже Ста­лiн прихильно ставився до панi Ванди, тож московськi гостi були налаштованi проти мене. До того ж, секретар обкому Приходько злякався i збрехав їм, нiби я провадив реформу без вiдома обкому.

Але 22 червня на мiсто впали першi бомби. Мене викликали у мiськраду i дали зброю. А за годину я побачив в обличчя пер­ших ворогiв — полонених нiм­цiв-парашутистiв, яких узяли в районi Винникiв. Вони дивились на нас зверхньо, були переконанi, що ось-ось їх визволить їхня армiя. I в цей момент перед очима постали обличчя нiмецьких офiцерiв, яких бачив кiлька днiв тому, — теж нахабнi й зневажливi.

Ви про що?

 — Цей факт замовчується, мож­ливо, почуєте про нього вперше... За три днi до того у ратушi облвиконком дав грандi­оз­ний фуршет для групи нi­мець­ких офiцерiв. Мене теж запросили. Нiмцiв було чоловiк iз десять, вони нiбито розшукували могили своїх спiввiтчиз­никiв, убитих на початку Другої свiтової вiйни. Вже пiзнiше стало зрозумiлим, що вивi­дували ситуацiю. А там, на фуршетi, їх приймали радо: голова виконкому Нiколаєнко навiть "цокався” з офiцерами чарками i фотографувався. Знiмок потрапив до газет, i бiдоласi потiм це вилiзло боком.

Як ви опинилися у надсекретнiй службi ГРУ, пiзнiше вiдо­мої як "Акварiум”?

 — У 1941 роцi мене вiдправили на батькiвщину до Днiпро­петровська, у пiдпiлля. Коли нашi вiйська звiльнили мiсто, я мав всi шанси жити мирно, вчителювати. Але не давали спокою злодiяння гiтлерiвцiв, на якi я надивився. I я пристав на пропозицiю їхати до Москви у школу розвiдникiв. Пройшов у 1944 роцi пiдготовку i був скерований до Кракова.

Чому, пройшовши колосальну пiдготовку, ставши одним з найсильнiших розвiдникiв СРСР, ви не залишились у структурi безпеки по вiйнi?

 — Розвiдником я став вiд необ­хiдностi. Але за своєю натурою завжди був освiтянином, вiд­коли двадцятирiчним хлопцем прийшов викладати iсторiю i географiю до сiльської школи. Тому i попросився знову в ос­вiту, куди душа лежить. Спочат­ку очолював мiський вiддiл, потiм тридцять рокiв у мiнiс­тер­ствi працював. Написав чимало книжок з педагогiки, став членом-кореспондентом Ака­демiї педагогiчних наук.

Знаєте, у мене безлiч нагород, але найдорожча — не вiйсь­кова. Це орден за трудову доб­лесть, який я отримав грiзного 1937 року з рук Михайла Ка­лiнiна. I от що дивно: коли в тоталiтарнi часи я приїхав у Кремль за нагородою, то лише раз на входi у мене запитали паспорта. А потiм дозволили вiль­но ходити по всiх поверхах, роздивлятися. Зате коли у 2005 роцi Президент України вручав менi орден Богдана Хмельницького, то перевiрку проходив i на входi, i бiля гардеробу, i перед входом у зал. I мене щоразу суворо питали, чи маю зброю. Дивно, правда ж?

Напередоднi Дня Перемоги з року в рiк загострюються суперечки мiж людьми рiзних таборiв, якi воювали за Україну. А деякi полiтики ще й роблять собi рекламу, спекулюючи почуттями людей. Як нам нарештi дiйти примирення?

 — Я жив мiж двох ворожих систем i скажу так: люди, якi їм вiддано служили, нерiдко виявляли дивовижне спiвчуття одне до одного. Моя сiм’я, наприклад, дiлила спiльну квартиру з галичанами. Ми дiлилися харчами, i взагалi, були дуже друж­нiми. Одного разу у коридорi я знайшов сумку з листiвками i зрозумiв, що вони належать моїй сусiдцi Лiдi. А її у той час не було вдома. От як я мав вчинити як комунiст i свiдомий громадянин?

 Без варiантiв: донести у НКВС. Адже це могла бути провокацiя — ану ж у такий спосiб вас перевiряли?!

 — А я тi листiвки просто знищив. А Лiдi сказав: "Будь ласка, не принось бiльше таких паперiв додому. I будемо вважати, що я нiчого не знаю”. Зрештою, за якийсь час вона вiд­дячила — врятувала менi життя. Я був на роботi, вже пiзня година. Коли раптом дзвонить Лiда: "Євгене Степановичу, молю вас, не приходьте сьогоднi додому. Бiля брами стоять хлопцi, вас хочуть убити”. Я похолодiв. Справдi, напередоднi я знайшов у себе в робочому кабiнетi листа з вироком вiд УПА... Додому того вечора я не пiшов. Не знаю чому, але вдруге на мене замаху не робили. Вже нинi думаю, що, може, члени УПА порадились мiж собою i зрозумiли, що я — не ворог? I ще один приклад довiри та людяностi. Я ще нiколи не розказував про те, що у тi часи моя Ольга зважилась таємно охрестити нашого сина... Василь постiйно хворiв, а оця сусiдка Лiда каже: "Це тому, що немовля у вас нехрещене”. I моя Ольга без вагань вiддала найдорожче — рiдного сина — до рук провiдницi УПА. А та, своєю чергою, не побоялась понести до греко-католицької церкви наше дитя. Пiсля хрещення наш хлопчик справдi став мiцнiшим.

 Євгене Степановичу, ви з Єлизаветою Вологодською побували у самому пек­лi, але не зрадили одне одного. Чому ж розiйшлися у мирний час?

 — Це справдi важко пояснити. Нас поєднала вiйна, кохання було щирим. Але змiнилися часи, i почуття змiнились. Згодом я одружився вдруге, Ольга теж вийшла замiж. У мене народився син Вiктор. А ще я маю доньку Валентину вiд довоєнного шлюбу, яка живе у Днiп­ропетровську. У мене четверо онукiв, троє правнукiв. Я щасливий, що всi вони родичаються.

 Ви були знайомi з багатьма вiдомими людьми, якi нинi, як i ви, є частиною нашої iсторiї. Збереглися спогади?

 — Добре пам’ятаю свою аудi­єнцiю iз митрополитом Андреєм Шептицьким. На той час пiд його патронатом була гiмназiя, а я був змушений зробити її державною, хотiв цього чи нi. Але найбiльше менi не хотi­лося робити це силою. Тому я попросився на зустрiч до митрополита. Пояснив ситуацiю, що не я, то хтось iнший зробить цю справу — така полiтика нової держави. I змiнити щось — марнi сподiвання. Андрей Шептицький уважно мене вислухав, ми це питання вирi­шили.

 Євгене Степановичу, ви напрочуд енергiйна людина для своїх поважних рокiв, з ясним розумом, дивовижною пам’яттю. Як вам це вдається?

 — Я мiг сотню разiв загинути. У схованцi пiд сiном, яку протикали фашисти багнетами, коли заарештовували Ольгу "Комар”. Вiд рук полiцаїв у пiдпiллi. I вiд своїх, якi не знали, на чиєму я боцi. Я мiг помер­ти 1982 року вiд важкої недуги, коли вiдмовляли нирки i кiлькагодинне зволiкання з операцiєю мене б убило. Мож­ливо, я просто дуже люблю життя. I воно менi вiддячує взаємнiстю.

 Ви пережили дуже рiзнi часи, а як оцiнюєте нинiшнє становище України?

 На жаль, за всi роки Незалежностi у нас ще не було при владi чесних i порядних людей, якi б по-справжньому дбали про народ. I менi це дуже болить. Я завжди любив Україну, був ладен за неї померти. Це не пафос, а правда життя. Я воював за те, щоб простi люди жили у вiльнiй i заможнiй державi. Але наразi ще не дожив до таких часiв...

Iрина ЛЬВОВА, газета "Експрес", фото автора

 

Категорія: Мої статті | Додав: админ (01.07.2013)
Переглядів: 253 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайту

Категорії розділу

Міні-чат

Наше опитування

Чи були Ви в Музеї прикордонників?
Всього відповідей: 21

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

завантаження...
Locations of visitors to this page
Copyright MyCorp © 2017 | Створити безкоштовний сайт на uCoz