Японські полонені в Кременчуці: слід
«Загону 731 і 516»?
 Новий учасник – Японія. Скромне
розслідування злочинів НКВС журналу «Музеї
України» давно вийшло на міжнародний рівень. Наша маленька команда ледве
встигає реагувати на масив історичних фактів, які доводиться аналізувати досліджуючи
діяльність Козельщинського та Путивльського таборів для військовополонених НКВС
СРСР. За нашими здогадками, майже 5000 японських полонених опинилися в УРСР не
випадково. Можливо, п’ять ешелонів солдат слугували прикриттям для кількох
десятків японських хіміків, що розробляли хімічну та бактеріологічну зброю?
Знову зловісна тінь загадки Козельщинського концтабору і Галещинської
біофабрики… Варто згадати Загін №731 і Загін № 516, №100.
Все почалося з листа директора
Музею епохи тоталітаризму при журналі «Музеї України» Анатолія Шолудька з
Кременчука:
«На Крюківському гранітному
кар'єрі з 1946 по 1948 р., в каменеломнях, працювали японці! Як свідчить
місцева мешканка, яка проживає поруч з самим кар’єром, вік якої наближається до 90 років, і вона
не все може з тих подій пригадати, в чомусь може і помилятися... Але,
тих знесилених, військовополонених в яких на ногах були одягнені дерев’яні
колодки, гуркіт яких чувся при ходьбі на сотні метрів, вона запам'ятала на все
життя! Вона розповіла, що військовополонені японці вручну били, та
завантажували на автівки камінь, працювали по 10-12 годин на добу
(залежало від пори року), і утримувалися в нелюдських умовах, харчувалися
буряками та картоплею, замість звичного для їх шлунку рису! І лише потім їх
почали годувати рисом, і вже після цього їх смертність трішки почала знижуватися... Але порція « їжі»,
залежала напряму від "норми" - не виконав - не отримав баланди.
Японці мешкали в бараках поруч з кар'єром, які вони самі і побудували, як
свідчить Задушко Анатолій Іванович, який мешкає в одному з бараків, по вулиці
Крупській, 38.
4 жовтня 1946 року Радмін прийняв постанову «Про репатріацію з СРСР
японських військовополонених та інтернованих громадян». Декларувалося що
японців відпустять. Але, виконувати постанову не спішили, оскільки саме на
військовополонених японцях, на Курилах, Південному Сахаліні трималася вся
промисловість.
До 1956 року, японців, які внесли непосильний вклад в розбудову соціалізму,
все-таки відпустили.
Скільки японців перебувало в Кременчуці, поки ще достеменно не відомо.За
деякими даними їх чисельність налічувала від 300-500 осіб... Також точно не
відомо до якого часу військовополонені японці перебували в Кременчуці? Місто було
зруйноване на 97 відсотків, а трудовий ресурс був вичерпаний, оскільки
Україна понесла в часи війни величезних втрат,тому на мою думку «їм» відпускати
«раб» силу було б просто безглуздо,та недоречно.
Мені особисто не зрозуміло за які гріхи ...японців спіткала така доля,
коли Японія навіть війни не оголошувала СРСР...(це вони напали). Масові
поховання Японських вояків були в Кременчуку (напроти 38 будинку,по
вулиці Крупській). Колись там і цвинтар був (з хрестами), потім в 1960 роках,
«замітаючи» сліди останки полонених японців, ніби -то перепоховали на якійсь
там «братній могилі» маскуючи їх під червоноармійців...
А хрести спалили».
Саме у цей час наш журнал веде
жорстку інформаційну кампанію захисту Національного військово-історичного музею
України, який буквально знищують безграмотними кадровими рішеннями!
Співробітники закладу порадили звернутися до директора музею, відомого історика
і автора багатьох книг, полковника Віктора Карпова. Нещодавно він теж займався
японськими військовополоненими в УРСР. Співавтор книги «Таємниці
«західного інтернування»: японці в радянських таборах для військовополонених в
Українській РСР (1946—1949 рр.)» (Автори - професор,
доктор історичних наук Олександр Потильчак, кандидат історичних наук, начальник
Національного військово-історичного музею України Віктор Карпов і представник
японської громадської організації «Чорнобиль—Тюбу» в Україні Такаакі Такеучі. Книга вийшла у
видавництві Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України
накладом тисяча примірників).
 - Перші транспорти з японцями з’явилися наприкінці літа 1946 року. 3
серпня в Запоріжжя на адресу табірного управління №100 прибув ешелон із 1241
полоненим. Потім почали надходити нові партії. – розповів В.Карпов. - Уже 20 лютого 1947
року на території України утримувалося 5132 японські інтерновані. З них 4859
перебували в таборах, 273 — у спецшпиталях для військовополонених. Протягом 1947—1948
років японців розмістили в стаціонарних таборах п’яти східних областей України:
Запорізької, табір №100 в Запоріжжі; Харківської, табір №415 у Харкові;
Дніпропетровської, табір №315 у Дніпропетровську; Сталінської, табір №217 у
Краматорську й табір №242 у Комсомольську; Луганській, табір №125 у
Лисичанську. У четвертому кварталі 1948 року, японців майже повністю було
вивезено з території України. Відповідно до офіційної статистики Управління у
справах військовополонених та інтернованих Міністерства внутрішніх справ УРСР,
у таборах залишилося 29 японців. На початку 1949 року й вони виїхали на
батьківщину.
- В 1943—1954 роках на
території Радянської України наявні тоді табори, окремі робітничі батальйони й
спеціальні шпиталі для військовополонених та інтернованих здійснювали поховання
на 523 створених ними кладовищах. – сказав відомий дослідник, доктор історичних
наук, професор, завідуючий кафедрою Нацуніверситету ім. М.Драгоманова Олександр Потильчак, - Якщо
вірити вцілілим документам, там поховано понад 103 тис. полонених. Серед них
були й японці. Їхні сліди є щонайменше на п’ятнадцяти кладовищах п’яти східних
і центральних областей України. Перший випадок смерті й поховання
японських полонених зафіксовано в документах 13— 14 серпня 1946 року в
табірному відділенні №1 запорізького табору №100. Найвищий рівень смертності
був у період із жовтня 1946-го до березня 1947 року. За цей час померло 106
осіб, а це фактично половина всіх померлих в Україні японців. Вдалося встановити
імена 211 померлих і похованих в Україні японських військовослужбовців. Цифра
ця не вважається остаточною і під час пошукової роботи може змінитися.
 Професор Олександр
Валентинович Потильчак, вважається одним з
провідних фахівців з вивчення історії військовополонених в СРСР. Теж шукав
сліди документів по Козельщинському та Путивльському таборах, зазначивши, що
хтось дуже ретельно «зачистив» відповідні українські архіви. Щось отримати
можна лише у Москві. Але, з режимом секретності РФ, зробити це майже неможливо…
Пан
професор пообіцяв надати нам для публікації матеріали по арештованих у 1941
році «ворогах народу» з Литви, Латвії, Естонії, які опинилися в Україні. Дуже
чекаємо!
А
невгамонний Анатолій Шолудько вже висунув сміливу версію про секретну групу
японських хіміків, захоплених в Китаї і відібраних радянськими спецслужбами для
«передачі досвіду». Знову насторожує факт практично повної відсутності про
перебування японців як у Кременчуку, так і в Козельщині та Галещинській
біофабриці! Саме японці поруч будували відрізок траси Кременчук-Харків! Занадто
багато збігів!
І для
чого було везти таку кількість арештантів на Полтавщину аж з Далекого Сходу?
Питань тут більше, ніж відповідей… Просто почитайте про Загін 731, 516, 100…
Ми вже
сконтактувалися з дипломатами Посольства Японії в Україні. Можливо, отримаємо
від них нову інформацію.
Нині
намагаємося вирахувати таємне місце перепоховання японців, здійсненого під
керівництвом КДБ у 60-ті роки минулого століття. Можливо, у Кременчуці
встановлять скромний обеліск…
Хоча, ми
всі розуміємо, який шлях ще доведеться пройти… Не так тут просто…
Віктор
Тригуб, редактор журналу «Музеї України»
| 
